Його слово тяжіло до істини…

Сьогодні Україна прощалася із Євгеном Сверстюком: в‘язнем сумління, літератором, інтелектуалом, духовним провідником, великим патріотом.. Без перебільшення – одним з тих небагатьох, кого нині можна вважати моральним авторитетом нації.

Одну із своїх публіцистичних статей, декілька років тому адресовану мислячому і пишучому прошаркові суспільства, ВІН озаглавив так: «Слово має тяжіти до істини».

Той текст є його пошуком відповіді на болюче питання: «як пробудити в українцеві людину з честю і гідністю?»

Суспільству, яке впродовж десятиліть пасивно нарікало на несприятливі обставини і перебувало в очікуванні сприятливих, ВІН не обіцяв жодного месії, не пропонував жодних чудодійних рецептів – лише особисті зусилля, лише щоденну працю зростання над самим собою…

ВІН був певний , що ми не можемо створити іншої, кращої реальності для країни, допоки кожен не змінить себе. Адже спроможна до творення «особистість починається від сміливих зусиль підняття над залежною від обставин пересічністю».

У час, коли усе заполонило тотальне, всепоглинаюче фарисейство, коли слово стало дрібною і часто фальшивою монетою, коли усі балакають, поспішають щогодини визирнути у соцмережах - і ніхто нікого не чує, а якщо чує, то не вірить – ВІН застерігав: «Слово має тяжіти до істини!».

У час, коли багато хто зробив із власного «патріотизму» прибуткову професію, і мірилом патріотичного почуття став градус ксенофобії, коли «стовідсотковим патріотом» став вважатися агресивний невіглас, котрий «і свого не знає і чужого цурається», ВІН проголошував власну національну ідею: «Національний інстинкт стосується передусім любови. Тільки любов підкаже, як піклуватися, дбати, оберігати. Ото і є «національна ідея».

Зараз у нашій країні часто звучить: "Героям слава!" І у розуміння героїзму традиційно вкладається військова звитяга. Тут важливо розуміти, що прожити героїчне життя можна, й не бравши до рук зброї. Що отримувати перемоги над злом та невіглаством, зневірою та малодушністю можна словом, прикладом власної гідності й стоїцизму.

ВІН дав приклад саме такого героїзму. Тому вшанування і наслідування варті: ЙОГО інтелектуальна мужність, великий патріотизм, що зростає з великої любові, вірність ідеалу свободи, непідкупність і небажання будь-якої штучної вищості над людьми...

ВІН ніколи не прагнув ані наукових, ані політичних, ані літературних регалій. Усі регалії бліднули перед його словом, котре справді тяжіло до істини. Тому що було відблиском життя, прожитого в істині.

"Скiльки ламало життя,
Скiльки брало на глум -
Чистим лишився стяг,
Вiчним - шляхетний сум".

Вірю - коли країна зрозуміє, що саме ТАКІ ЛЮДИ є її справжньою національною елітою, у ній усе врешті-решт налагодиться.

СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ !

Євген Сверстюк на урочистому зібранні з нагоди відзначення 30-річчя Української Гельсінської групи. Київ, видавництво "Смолоскип",    10 листопада 2006 року

Фото Олександра Степаненка

*  *  * 

Нижче наводимо текст біографічного нарису про Євгена Сверстюка

Автор - Володимир Каплун, Харківська правозахисна група

Міжнародний біографічний словник дисидентів

Харків «Права людини»

2006

Сверстюк Євген Олександрович (нар. 13.12.1928, с. Сільце Горохівського р-ну Волинської обл.).

Видатний сучасний український публіцист і літературознавець, ак­тивний учасник національно-демократичного руху, один з його інтелек­туальних лідерів.

Народився в селянській родині.

1952 закінчив філологічний факультет Львівського університету (відділення «логіка і психологія»), 1953-1956 - аспірант НДІ психо­логії.

1956-1959 — викладач української літератури в Полтавському педагогічному інституті. 1959-1960 та 1962-1965 - старший науко­вий співробітник Українського НДІ психології

1961-1962 — завідувач відділу прози журналу «Вітчизна». Чотири рази за ці роки звільняли з роботи з політичних мотивів. До захисту кандидатської дисертації не був допущений. З 1965 до арешту в 1972 - відповідальний секре­тар редакції «Українського ботанічного журналу».

З часу виникнення в 1960 київського Клубу творчої молоді, який став центром неофіційного культурного й громадського життя Києва і всієї України, С. — один з найактивніших його учасників, поруч і в тісному зв’язку з такими відомими діячами української культу­ри і мистецтва як А.Горська, Г.Севрук, Л.Семикіна, В.Симоненко, І.Світличний, Ї.Дзюба, Л.Костенко, І.Драч, В.Стус, Л.Танюк та інші.

Одним із найгостріших і найпопулярніших творів українського самвидаву 60-х років був анонімний памфлет про спалення Централь­ної наукової бібліотеки «З приводу процесу над Погружальським», що йо­го написав, як пізніше стало відомо, С. у співавторстві з І.Світличним.

Важливими подіями національно-культурного життя були його не­офіційні публічні виступи, зокрема, на вечорі пам’яти В.Симоненка (1964). Про характер протистояння багато говорить відкритий лист (разом з А. Горською, Л.Костенко, І.. Дзюбою та В.Некрасовим) до газети «Літературна Україна» у зв’язку з газетним цькуванням В.Чорновола.

Широко розповсюджувалися в самвидаві відомі його есе «Собор у риштованні», «Іван Котляревський сміється», «Остання сльоза», «На мамине свято», вони часто передавалися радіостанціями «Свобода», «Голос Америки».

У 60-х роках С. був неодмінним учасником напівлегальних лі­тературних вечорів, зборів, заборонених святкувань біля пам’ятника Т.Шевченку дня перенесення його праху з Петербурга в Україну 22 травня 1861 року. 07.12.1970 С. виступив з відомою промовою на по­хороні А.Горської, яка трагічно загинула 28.11.1970.

Заарештований 14.01.1972 під час масових арештів української інтелігенції. Більшість заарештованих було засуджено восени того ж року, а слідство у справі С. затягнулося більше як на рік, хоча спра­ва була чисто «літературною». Свої твори автор підписував власним прізвищем і тому нічого було розслідувати.

Засуджений Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР 16-24.04.1973 на максималь­ний термін — 7 р. таборів суворого режиму і 5 р. заслання. Йому бу­ли інкриміновані як антирадянські згадані есе. Головним предметом звинувачення була книжка «Собор у риштованні» (Париж, 1970), також публічні виступи, зокрема, перед працівниками освіти в 1965 з критикою ідеологічних стереотипів і системи неправди в роботі школи, розмови зі знайомими, окремі висловлювання. «Останнє слово» С. на суді згодом поширювалося в самвидаві.

Відбував термін у 36-му і 35-му таборах у Пермській обл. Брав участь у численних акціях протесту — голодуваннях і страйках, пе­ребував під особливим наглядом, його систематично кидали до кар­церу. Наприкінці лютого 1978 був посаджений на 4 місяці в ПКТ (приміщення камерного типу, тобто внутрішньотабірна в’язниця). На заслання теж був відправлений після 15 діб карцеру.

На засланні (сел. Богдарин Бурятської АРСР) працював столя­ром геологічної експедиції.

Звільнений у жовтні 1983. У Києві мав таку ж столярну роботу, якої позбувся в 1988 у зв’язку з поїздкою в Американське посольство на зустріч дисидентів.

Починаючи з літа 1987 С. брав активну участь у роботі напів­легального Українського культурологічного клубу, зокрема, виступив з лекцією в зв’язку з 50-річчям загиблого в таборах В.Стуса й оголо­сив, що передав текст Лондонському центрові Міжнародного ПЕН-клубу.

З 1989 С. є незмінним редактором християнської Газети «Наша віра». Відстоює позиції Церкви поза політикою. Належить до Україн­ської Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), що не бажає бути Церквою державною.

З 1989 ~ президент Української асоціації незалежної творчої ін­телігенції (УАНТеІ), яка присуджує щорічні премії ім. В.Стуса.

У 1993 С. обраний президентом Українського ПЕН-клубу.

Численні статті й публічні виступи С. перед інтелігенцією, сту­дентами, школярами, по радіо й телебаченню впливають на подо­лання інерції страху в суспільстві, на відродження національних духовних цінностей. Перебуваючи поза політичними організаціями, він, проте, впливає на формування ідеології національно-патріотич­ного руху в цілому й особливо на духовне відродження України.

У доповіді «Шістдесятники і Захід», прочитаній в Урбані та Гар­варді в 1991, С, так говорив про історичні зміни, що відбулися; «За­грозлива для світу, затята і наступальна комуністична потуга — рап­том відмовилась від своєї манери виклику і погрози. Вона поникла, по­вернулась на 180 градусів — і прийняла мову своїх замучених і недозамучених жертв із карними номерами. Це була вічна тиха мова правди — її струмок плине через усю історію. Комуністи не змогли пересушити його, перекрити своєю «правдою», і зрозуміли, що спільною мовою світу може бути лише та тиха мова гнаних і переслідуваних за правду, яка йде від священних джерел».

1993 С. захистив у Вільному Українському університеті (Мюн­хен) докторат з філософії на тему «Українська література і християн­ська традиція».

Найвідоміші книги С. «Собор у риштованні (1970), «Блудні сині України» (1993), «Шевченко і час» (1996), «На святі надій» (1999). С. також автор численних есе і статей з літературознавства, психології і релігієзнавства, віршів і перекладів з німецької, англійської, росій­ської.

Лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка (1995) та премії ЮНЕ-СКО «За міжетнічну і міжконфесійну толерантність «Корнеліу Копо-су» (2000).

Дійсний член Української Вільної Академії Наук (СПІА, 1996).

Член Спостережної ради Української Гельсінської спілки з прав людини.

Урочистий вечір з нагоди 80-річчя Євгена Сверстюка, Національна філармонія, грудень 2008 року

Фото Ігоря Сіренка