Свобода інформації

Євген Сверстюк: "Слово має тяжіти до істини"

04.11.2006
джерело: Газета «Наша віра» 20 жовтня 2006

Український інформаційний простір у широкому розумінні - це наші знання про себе і наші знання про своє історичне покликання. Без усвідомлення свого покликання - на грані двох світів - розмови про національну ідею -тільки балачки.

У високих українських особистостях засвітилася свідомість того призначення. Але дрібна маса казала, що то міраж, практично непридатний.

Віковічна трагедія України в тому, що високі не відчувають під собою міцних плечей - надійної опори виробленої нації, духовного центру, релігійних громад.

Наше перше завдання - творити ту націю з тих людей, яких ще позавчора називали будівельним матеріалом.

Як пробудити в українцеві людину з честю і гідністю? То перше питання, що стоїть перед ЗМІ, перед школою, перед Церквою, перед державою.

Те питання має стояти щоденно перед вчителем, журналістом...

Як справа в інформаційному просторі сьогодні? По-перше, він стоїть по шию в багні комуністичних стандартів, пристосованих російською державою до посткомуністичної реальности. Ми по шию в багні закоріненої лжі і хитрої пропаганди, спрямованої на ослаблення України. Український етер засмічений російською попсою, український ринок завалений російською дешевкою. Відповідний хаос і в головах людей...

Але пам’ятаймо: ніколи ми ще не мали такої свободи; ніколи ми не мали світового визнання як держава; ніколи ще Україна не стояла в центрі уваги світу так, як восени 2004; ніколи наші політичні діячі не мали такого шансу чесно ввійти в історію свого народу. І ніколи український журналіст не мав такого шансу створити собі добре ім’я!

А добре ім’я - то головне в житті. Дехто думає, що посада, капітал... Але то мухи-одноденки, порівняно з добрим іменем, яке залишається в роду і в історії.

На проміжку 15 років Незалежности України скільки імен засвітилося і погасло! Часом це були люди здібні і з характером... Часом успішні міністри, як Кирпа. Чого їм бракувало?

Їм бракувало високої цілі і дару служіння... Якби вони мали цей дар відданого служіння Україні - вони тепер на наших очах підходили б тільки до свого зеніту.

Чого народ сьогодні чекає від кожного з нас? Чекає доброго прикладу громадського діяння, прикладу гідности і стоїцизму, потрібного у всі часи. Він дуже прислухається до чесного голосу...

Звичайно, важко підійматись... Звичайно, ми залежні від обставин. Той залежить від власника каналу. Той - від тиску сім’ї. Той - від слабкости власної натури і від спокус дешевого успіху.

Людина схильна бути такою, як усі. Але так як усі -це опускатися до пересічности.

Особистість починається від сміливих зусиль підняття над залежною від обставин пересічністю. Історія починається від втечі з полону.

Якщо говорити про нашу сьогоднішню журналістику, то вона інколи мені нагадує нервову даму, яка весь час нарікає і скаржиться. Скаржиться на погану погоду, на дощ і на спеку... Вона збирає погані чутки і смакує їх. Вона змирилася з почуттям меншовартости. Нервова істота готова до ускої капітуляції. Було б добре, щоб вони створили свій клуб, свою школу, своє вище коло, яке задає добрий тон, творить моральний клімат. Нам дуже потрібне створення такого ядра у зв’язку з важким баластом минулого, яке ферментує в слабких особистостях. Потрібно виробляти впливову й авторитетну журналістику, таку, яка віками вироблялася в Европі. Потрібно, щоб виділялися серед журналістів імена впливові в політичному житті.

Потрібні люди великої відповідальности і великої сміливости.

І, що дуже важливо, потрібне глибоке християнське підґрунтя зваженого слова.

Слово має тяжіти до істини, до скелі. І нехай об неї розбиваються мінливі хвилі.

Особливо хочу підкреслити національний інстинкт в нашій журналістиці. Я обминаю слово «націоналізм» через його розмитість. Нинішній націоналізм зводиться до риторики. А нам потрібен здоровий національний інстинкт, який наказує вище тримати голову і на кожному кроці утверджувати гідність та відповідальність господаря.

Національний інстинкт велить чемному французові на ваше запитання англійською відповідати французькою. Інстинкт нагадує полякові, де б він не був, що він є поляк. Хоча вся Польща говорить тільки по-польськи.

Конституційне положення про українську мову запрацює в Україні тоді, коли воно запрацює в кожному громадянинові. Українська мова запанує тоді, коли ми покінчимо з рабським пристосовництвом до вулиці і до осіб, які ігнорують Конституцію.

На себе, на свою слабкість треба нарікати.

Але національний інстинкт стосується передусім любови. Тільки любов підкаже, як піклуватися, дбати, оберігати. Ото і є «національна ідея».

Якби ця ідея висіла в повітрі, ми не мали б такої «політичної еліти», яка свою політичну платформу будує на антиукраїнських розігришних картах. Тобто на громадській недорозвиненості. Східні реґіони - це просто запущені, занедбані і санітарно, і культурно, і національно області, куди депортували і вербували людей з західніх областей і відучували їх від мови і звичаїв.

Їх і пробують використати російські політтехнологи...

Там потрібна свого роду реабілітація в оптимальних культурних умовах. Українське інформаційне забезпечення мало б поступово повертати людей до норми, тобто негативне протистояння переводити на природну співпрацю на принципах закону.

На жаль, нам доводиться роз’яснювати аксіоми про захист національних інтересів, про захист і дотримання закону, про гідність громадянина і держави. І пояснювати аксіоми особам, які хочуть керувати Українською державою, а також журналістам, які хочуть живити країну інформацією.

Разом з тим у нас є народ, який здобувся на диво Майдану 2004 і не забув про свою мрію очищення від беззаконня і про неприйняття рабства, успадкованого поколіннями, що пристосувалися до диктатури терору.

Цей народ травмований і змучений. Але він швидше виходить з рабства, ніж політична еліта.

Мене здивувало, що мій імпровізований виступ за «круглим столом» за участю Президента мав такий великий резонанс в народі. Адже просто були названі речі своїми іменами - і було нагадування, що Закон Божий неодмінний і вічний, і він для всіх.

Цей резонанс говорить, що народ уже не буде терпіти криміналу, підступу і зради. Він хоче влади чесної і гідної.

Він хоче інформації правдивої і такої, що підносить дух. Здоровий дух відштовхує фальш, малодушність і усяку неповноцінність.

Малодушність зітхає: Майдан 2004 пропав даремно. Здоровий глузд підказує: Майдан засвідчив кінець епохи рабства. Ми проковтнемо ще одну хвилю ганьби повернення осоружних гостей у неметену хату, але час їхнього повернення - це вже короткий фарс. І в той короткий час державні ролі доведеться грати за правилами пристойности і національного такту.

Звичайно, доведеться постійно нагадувати: «ви ж теж люди»...

І «образ Божий багном не скверніте,
Не дуріте дітей ваших що вони на світі
На те тільки, щоб панувать»

 

                                           Т. Шевченко

Аж для того, щоб нагадувати, треба самому триматися на висоті.