Незважаючи на потужну конкуренцію, у вітчизняній туристичній індустрії не дуже переймаються про захист прав туриста
Учителька за фахом, останні роки не працює, але має заробіток з приватних уроків. Розлучена, діти дорослі. Симпатична, підтягнута, по-сучасному вдягнута. (На її прохання не вказую прізвища, справжнього імені – авт.) Прагнення поїхати до Ізраїлю пояснює просто: кожен християнин бажає потрапити у святі місця. Скажімо, як усі хасиди ставлять за мету бодай раз у житті відвідати могилу Цадика Нахмана в українській Умані. І відвідують – щорічні масові поломництва зазвичай супроводжуються ще й подіями кримінального гатунку (то між собою щось не поділять поломники, то виникають сутички з місцевим населеннням). Але попри ось такий скандальний шлейф, українські прикордонники не ставлять перепон для в’їзду хасидам. То чому наші люди при в’їзді до Ізраїлю мусять терпіти приниження, а останнім часом дуже часто – і вигнання?
В Оксани ще дуже живі спогади про страшну подорож до Ізраїлю. Переступивши поріг редакції з вигляду впевненою, вона втрачає самовладання як тільки починає говорити про події в аеропорту Ізраїля. Жінка вирушила у дорогу за туристичною путівкою, яку придбала за тринадцять тисяч гривень. У таку суму вилилося чотириденне перебування у готелі на курорті Нетанія, переліт в обидва боки, страхування – власне, увесь комплекс туристичних послуг. Екскурсій вона не оплачувала, плануючи зорієнтуватися на місці, куди саме варто поїхати.
Ніщо не віщувало лихого. У середині травня Оксана із товаришкою прилетіли з Києва в один з аеропортів Ізраїля. Жінка мала із собою 500 євро, вважаючи, що такої суми цілком достатньо для екскурсій на чотири дні (було передбачено дворазове харчування у готелі).
І ось що сталося. Прикордонники не дали «добро» двом підволочиським жінкам. Їм без жодних пояснень наказали очікувати біля якогось кабінету. Коли ж це очікуванання затягнулося на декілька годин, жінки почали проситися, бо ж їх мав зустріти представник готелю. Але на вмовляння спочатку не зважали, а потім відповіли у грубій формі, мовляв, заткніться, бо буде гірше.
«Господиня кабінету, до якої врешті потрапили на аудієнцію, не церемонилася, - розповідає Оксана. «Ви приїхали на роботу», ствердила вона. Я ж почала запевняти, що давно мріяла побувати в Ізраїлі… «У вашій країні війна, а ви приїхали відпочивати?», - навіть не слухала пояснень чиновниця. А коли на її запитання я відповіла, що маю з собою 500 євро, та відверто розсміялася. Така сума для ізраїльтян не гроші… Але я потім з’ясувала, що не це стало причиною моїх поневірянь – дехто із жінок говорив, що має тисячу євро, і теж не уникнув депортації.»
Оксану та її товаришку змусили далі очікувати в аеропорту. Їм нічого не пояснили. Потім підійшли люди у формі і наказали йти з ними. Посадили в бус. І знову ж таки, без жодних пояснень, кудись везли. Коли одна жінка почала лементувати, конвоїр погрозливим жестом мало не вдарив її.
- Ми були нажахані. Не повірите, але кожен з нас уже подумки малював невтішну долю проданого в рабство. Усі плакали. Я оглядала інших бранців – молоді. Але навіщо їм здалася нездорова з вигляду стара жінка (з нами їхала пенсіонерка з Вінниці)?...
Привезли нас у якийсь карцер з гратами на вікнах. Наказали залишити речі у коридорі. Навіть сумочки з документами, грошима, телефонами не дозволили взяти з собою. Коли ж я витягнула образок і притулила до серця, один з конвоїрів насильно вирвав його і викинув. Оце вам Свята земля…
Конвоїр завів нас у камеру і, виходячи, перекрутив ключ у замку. Ми були впевнені, що замкнуті. Коли ж виплакали очі, зовсім ослабли від відчаю, почали між собою перемовлтися, оглядатися навколо. Я підійшла до дверей і виявила, що вони незамкнуті. Хоч жінки відмовляли, все ж наважилася вийти за двері. Вздовж коридору побачила інші камери, де сиділи українські чоловіки. Вони розповіли, що за гратами уже четверту добу, чекають на депортацію. Власне, вони і пояснили, що це карцер для депортантів. Стало трохи легше на душі – значить, нас не продадуть у рабство.
Згодом бус привіз чергову партію українських жінок. Але їхній психологічний стан був набагато кращий, ніж наш. Їх супроводжувала жінка на ім’я Барбара, яка усе пояснювала. Тож ніхто з них не сприймав себе бранцем. А ми, зазнавши брутального поводження, запроторені за грати без жодних пояснень, прощалися не лише з волею, а й життям…
Далі Оксана розповідає, що в карцері їх протримали десь чотири-п’ять годин. «Пощастило, - гірко усміхається. – Знайшлися місця на літак до Києва, і нас спровадили тієї ж доби. Вели до літака, як злочинців, - окремо від інших пасажирів. У Борисполі теж виводили окремо. Люди зглядалися - ми натерпілися сорому, приниження».
Оксана зареклася: на Святу землю більше ані ногою. Втім, навіть якби її образа і минулася, до Ізраїлю – зась, бо у паспорті проставлено великий штамп: в’їзд заборонено.
Оговтавшись від перенесеного, Оксана задумалася і над матеріальними втратами, бо тринадцять тисяч гривень – значна для неї сума. Але не мала сили на пошуки правди.
Цим зайнялася Оксанина мати - вона поїхала до Тернополя у туристичну агенцію «Сонатіка», яка й організовувала подорож до Ізраїля. Звідти зробили запит до туроператора – київського дочірнього підприємства «А.Е.Т. Джоін ап!» такого змісту. Туристи по заявці від 22.04.2015 року були затримані у аеропорту Ізраїля без жодних пояснень. Їм навіть не дозволяли їсти власної їжі, відходити у туалет. Паспорти у них забрали і не віддавали, віддали аж в Україні. Туристам поставили депортацію в паспорт без жодних пояснень.
Вони повернулися із синцями, справа доходила навіть до відкритих залякувань та морального приниження, знущань, шантажу. Документи (ваучери, страхівка, квитки) їм так і не повернули. Насамкінець «Сонатіка» у запиті наголошує: «Туристи вимагають повернення можливих коштів!!! А також вимагають можливість скористатися страхівкою у зв’язку з нанесеною моральною шкодою представниками ізраїльського аеропорту!!!».
З Києва надійшла відповідь, яка зводиться до одного: жодного відшкодування невдахам-туристам не належиться. Обгрунтування таке: безвізовий режим між Україною та Ізраїлем (а він, як відомо, діє з 2011 року) не гарантує в’їзду в країну. Впускати туриста чи відмовити у в’їзді вирішує прикордонна служба. Навіть за наявності усіх необхідних документів (паспорт, ваучер, авіаквитки та інш.) представник прикордонної служби має право відмовити у в’їзді без роз’яснення причини. Це правило передбачене в Угоді про безвізовий режим між Україною та Ізраїлем, воно діє і у зворотньому порядку – наша прикордонна служба теж може без пояснень не впустити туриста з Ізраїлю.
Туроператор також наголосив, що не відповідає за проходження прикордонного контролю, зона його відповідальності – усе, що відбувається з туристом з моменту перетину кордону на в’їзді в Ізраїль і до моменту проходження прикордонного контрою на виїзді. А оскільки готель виставив штраф за чотири доби, то жодного відшкодування не буде. А ще туроператор констатував, що зараз дуже серйозно ставляться до пасажирів з України.
Власне, «озброївшись»такою відповідю, у «Сонатиці» повністю відмовили на претензії Оксаниної матері. Після того, як Оксана побувала у редакції, я зустрілася із директором цієї туристичної агенції Іриною Казанцевою, щоправда, від її імені переважно говорив її чоловік. Так от, в агенції вважають, що умови договору вони виконали, а тому не несуть відповідальності. А те, що їхня клієнтка походила по Святій землі лише у карцері для депортантів, це, мовляв, не їхня провина. Страховий поліс – це суто медичне страхування. (Сама ж Оксана і не відала, від чого її застрахували, тим паче, що страховий поліс її так і не повернули.) Власне, передавати дослівно розмову з п. Казанцевим нема сенсу – його позиція співпадає з наведеною вище позицією туроператора, і повернути Оксані заплачені гроші, бодай частково, тут не збираються. Очевидно, що цей спір - у площині цивільного судочинства, хоча Оксана говорила і про намір звернутися й до правоохоронних та контролюючих органів.
Незважаючи на потужну конкуренцію (туроператорів, турагенств – хоч греблю гати), у вітчизняній туристичній індустрії не дуже переймаються про захист прав туриста. Договори про надання туристичних послуг написані, як під кальку, і зводяться до того, щоб зняти із себе відповідальність і якомога більше обов’язків перекласти на самого туриста (на кшталт замовив послугу, але відмовився – плати!). Не враховується ризик того, що турист, який вирушає у країну з безвізовим режимом, може так і не потрапити туди, хоч і нічим не провинився. Страхування на такий випадок могло б бодай частково компенсувати людині втрати. Зважаючи на наші реалії, ставлення до українців на кордонах (ситуація з Оксаною, на жаль, не є винятком), туристичний бізнес мав би розділити з клієнтами ризики, неприємні наслідки, втрати. Але бізнес по-українськи наразі не переймається моральними переживаннями…
Практика правозахисту. Втручання Омбудсмана, як спосіб отримання відповіді на Ваше звернення до владних небожителів
Практика правозахисту. Такий зручний ручний суд
Практика правозахисту. Право чи домовленості: який вихід у ситуації з Конституційним Судом?
Практика правозахисту. Короткий аналіз нової редакції закону про реабілітацію жертв політичних репресій
Практика правозахисту. Книгу – на периферію
Практика правозахисту. Не поліція, а сама потерпіла розшукала винуватця аварії… через інтернет
Практика правозахисту. Інструкція щодо захисту в Європейському суді з прав людини порушеного в ході війни на Донбасі права власності
Практика правозахисту. Про «закон Савченко» в цифрах