Судова війна з переселенцями

Ярославу Комару 73 роки. Зараз він мешкає у сестри в Бучачі. У тернопільську комфортну квартиру на вулиці Симоненка не з’являється тривалий час – щоб забрати теплий одяг, послав туди знайомого. Йому потрібні гроші на повторну операцію, а мусить тратити їх на суди… «Чому він, кадровий офіцер, не йде воювати?», - гнівно говорить про сина-переселенця із Криму. Втім, сином його уже не вважає…

Коли материкова Україна почала гостинно приймати переселенців із Криму –львівські, тернопільські родини, власне, з дуже багатьох міст і сіл, давали притулок незнайомим, вкотре випадало захоплюватися добротою, великодушністю наших людей.

Після десятиліть якоїсь інертної байдужості, приреченої другосортності в українцях прокинулася дивовижна палітра почуттів і настроїв. Вони врапт стали гуманнішими, духовно вищими за усіх європейців разом узятих. Ця стихія всеохопного добра повторилася, коли на захід, південь, у центр ринула хвиля вимушених переселенців зі сходу. Щоправда, з часом між деякими господарями і гостями виникала стіна непорозумінь, що трохи псувало загальне тло цього своєрідного всеукраїнського єднання.

Більше того, виявилося, що деякі переселенці, а надто ті, які прибули до родичів, за місяць-другий ставали тягарем. Бо дороги назад нема і нескоро вона буде (якщо взагалі буде), відтак треба ділитися квартирою, будинком. Сварки, прокльони, валізи, виставлені за поріг, міліція, суди… Родичі-переселенці стали лютими ворогами. Знаю принаймні дві родини, у яких втрачено спокій через житлові суперечки з переселенцями.

Коли у квітні до Ярослава Комара прибув із Криму син із дружиною, дочкою та внучкою, господар тут же поставив питання руба: жити тут не будете, мовляв, може оплачувати на деякий час орендовану квартиру. Але переселенці не збиралися здаватися, як стверджує господар, син піднімав на нього руку, у зв’язку з цим викликав міліцію. «Тобі місце – на кладовищі», начебто так говорили старому.

Був випадок, коли за відсутності господаря новосельці змінили замки у вхідних дверях, а Ярослав, щоб потрапити до квартири, мусив викликати міліцію та рятувальників. Останні через балкон (квартира на третьому поверсі) забралися до середини, відчинили двері. Під тиском міліції «захопники» (так сина і його родину називає Ярослав) дали дублікати ключів господарю.

Після чергового конфлікту Ярослав поїхав до сестри у Бучач. «Зайшов до хати увесь у крові, побитий, вимащений», розповідає сестра Ольга Богачук. – А в понеділок поїхав до Тернополя – писати заяву у міліцію».

Втім, Ярославу не відомо, як відреагувала міліція на заяви як і про незаконне проникнення у чуже житло, так і про заподіяння тілесних ушкоджень. Наразі він проживає у сестри, у квартиру, поки там мешкають переселенці, повертатися не збирається. Цей чоловік потребує добрих побутових умов, бо у 2011 році переніс операцію на кишківнику, відтак має певні особливі потреби. У нього попереду повторна операція, на яку треба багато грошей. Проте, як зауважує Ярослав, такі необхідні кошти мусить витрачати на суди. Про сина говорить з неприхованою люттю, ненавистю, і вже не вважає його сином. «Я знаходив спільну мову з тисячами людей, а з ним ніколи не мав порозуміння і вже не буду мати», стверджує скривджений батько.

Ярослав вийшов на пенсію у званні полковника, останнє місце служби – Киргизія, де був воєнкомом. Зі слів сестри, брат має державні нагороди, нагороджений також іменним годинником та іменним пістолетом від радянських міністрів оборони, є учасником бойових дій. Перед виходом на пенсію отримав квартиру у Миколаєві, згодом обміняв її на Тернопіль (бо сам родом зі Скалата).
У квартирі по вулиці Симоненка проживали вчотирьох: Ярослав, його дружина, дочка та внучка. Тринадцять років тому дочка з внучкою виїхали до Іспанії, де досі проживають, мають тамтешнє громадянство. У 2007 році померла дружина Ярослава, відтак у квартирі він залишився сам. Син проживав у Криму. Ярослав довго розповідав у негативному сенсі про сина, мовляв, насправді це син дружини, а він його маленьким всиновив. Дав йому найкращу військову освіту, яка на той час була – у Московському військовому училищі. Проте він зловживав алкоголем, і його вигнали з військової служби.

Ярослав вважає себе одноосібним власником квартири, проте за документами це не так. Для нього стало шоком, що згідно із свідоцтвом про право власності на квартиру власників четверо: він, покійна дружина, дочка та внучка. Усі володіють у рівних частинах - по одній четвертій квартири. Чоловік лиш тепер дізнався, що квартира у 1994 році була приватизована, і співвласниками стали усі, хто на той час були прописані. Він переконаний, що приватизація відбулася незаконно, і його підпис підробили. Зараз він оскаржує незаконну, на його думку, видачу свідоцтва про право власності у суді.

Між тим, проти батька пішов не лише син-кримчанин, а й дочка-іспанка. Дивно, адже до того часу вона приязно ставилася до батька, і навіть за її сприяння операцію йому робили в Іспанії. Дочка і внучка звернулися до суду із заявами про визнання права власності кожна на одну четверту квартири, оскільки хочуть подарувати свої частки брату і дядьку відповідно. 18 серпня Тернопільський міськрайонний суд задовольнив цей позов. Рішення винесли за відсутності Ярослава, хоч він і попередив суд, що не з’явиться у зв’язку з станом здоров’я.

- «Надіслав суду телеграму, у якій повідомляє, що на розгляд справи не прибуде, у зв’язку із станом здоров’я, клопотання про відкладення (перерву) розгляду справи не подавав», цинічно написав суддя у рішенні. Ніби він не зрозумів, що цією телеграмою я пояснюю, що у мене поважна причина, чому я не можу приїхати, хоча бажаю бути присутнім, - обурюється чоловік.

Він оскаржив це рішення до апеляційної інстанції. А справа про скасування свідоцтва про право власності на квартиру почне розглядатися аж в листопаді, бо інший суддя пішов у відпустку. Загалом, здається, що Ярослав не встигає вчасно реагувати на виклики, бо наразі ситуація виглядає, як віз попереду коня: рішення про визнання права власності для дочки і внучки готово, аж тоді оскаржується свідоцтво про право власності, на основі якого фактично і винесене попереднє рішення.

Очевидно, що попереду ще й справа про спадкування. За законом спадкоємцями першої черги на одну четверту квартири, що належала покійній дружині, є Ярослав, його дочка та син. З них лише Ярослав фактично прийняв спадщину, бо постійно проживав у квартирі. А дочка і син пропустили строки для прийняття спадщини. Ймовірно, вони домагатимуться права на спадкове майно у судовому порядку.

Усі справи навколо права власності на квартиру взаємопов’язані, і багато чого залежатиме від результату судового розгляду про скасування свідоцтва про право власності.

Очевидним є, що ця родина погрузла у таку неприязнь, що годі очікувати на примирення. На другу операцію Ярослав вже не поїде до Іспанії (з дочкою – вороги), а планує лікуватися у Німеччині.

Я хотіла поспілкуватися з сином Ярослава, але телефон квартири на Симоненка вперто не відповідав декілька днів поспіль. Загалом, якщо відійти від юридичної площини конфлікту і оцінити суто по-людськи, то стає не пособі. Онкохворий батько став вигнанцем…

І ще один важливий момент, про який не маю права не згадати. У листі до Президента України П. Порошенка, копію якого Ольга Богачук залишила у редакції, вона пише: «Брат каже, що вже не надіється на справедливий суд. А зробить самосуд, яким сам себе захистить, а з них зробить «братську могилу», і жити в його квартирі вони не будуть».

Здається, коментарі зайві… Доведена до відчаю людина здатна на усе, а старому полковнику рішучості не позичати. Нехай все ж буде у нього надія на справедливий суд, а не страшні думки про самосуд.